Читать онлайн книгу "Іван Самойлович"

Іван Самойлович
С. Лунiн


Знаменитi украiнцi
Гетьман Іван Самойлович – значна постать в iсторii Украiни, людина, яка протягом п'ятнадцяти рокiв була володарем Лiвобережжя i зупинилася за крок од вiдновлення держави Богдана Хмельницького. Його доля добре iлюструе характернi тенденцii украiнськоi iсторii тiеi доби, а особистiсть, що сполучае в собi позитивнi i негативнi риси, дозволяе побачити в ньому типовий портрет украiнського полiтика XVII столiття.





Сергiй Лунiн

Іван Самойлович





1


Гетьман Іван Самойлович – значна постать в iсторii Украiни, людина, яка протягом п'ятнадцяти рокiв була володарем Лiвобережжя i зупинилася за крок од вiдновлення держави Богдана Хмельницького. Доля його добре iлюструе певнi характеристичнi тенденцii нашоi iсторii, а особистiсть, яка, властиво, сполучала в собi численнi позитивнi й негативнi риси, дозволяе намалювати типовий портрет украiнського полiтика не лише XVII ст., але й нашого часу також.

Самойлович цiкавив i досi цiкавить як дослiдникiв iсторii, так i письменникiв. Вiн е персонажем поезii («дурний Самойлович» у вiршi Тараса Шевченка 1848 p.), iсторичних романiв (наприклад, «Петро Перший» Олексiя Толстого чи «Яса» Юрiя Мушкетика) та iнших творiв.



Майбутнiй гетьман «обох бокiв Днiпра» народився десь на початку 30-х рокiв XVII ст. в родинi православного священика Самiйла Самойловича (в iсторичних джерелах находимо й варiант «Самуйлович»). Його рiдне село, Ходоркiв, лежить над Ірпенем, приблизно на пiвдорозi мiж Житомиром i Фастовом.

Який шлях у життi вiдкривався перед малим Іваном? Найвiрогiднiше, вiн мав стати духовною особою – за прикладом батька. Пiдтверджуе це той факт, що Іван, людина нешляхетного роду, багато вчився i, за одностайними вiдгуками сучасникiв, мiг похвалитися розлогими знаннями (та гарним почерком). Самойлович не обмежився початковою освiтою, скiнчивши повний курс Киево-Могилянськоi колеги – единого украiнського унiверситету тiеi епохи. Цей статус колегii, очевидний з часу ii заснування у 1632 p., був офiцiйно затверджений у 1658 р. однiею зi статей Гадяцького договору, укладеного королем Яном Казимиром з гетьманом Іваном Виговським. Згодом освiченiсть Самойловича вигiдно вирiзняла його з-помiж старшини, бо замiсть багатьох козацьких ватажкiв пiдписуватися мусили iхнi пiдлеглi – це видно з текстiв договорiв Украiни з чужоземними монархами. Можна припустити, що не обiйшлося без Самойловича (який десь у той час обiймав посаду чернiгiвського полкового писаря) i у 1667 p., коли киiвський воевода Петро Шереметьев просив царя надiслати йому перекладача, тому що «…гетьман Іван Мартинович Брюховецький i полковники до нас, холопiв твоiх, у листах своiх пишуть багато слiв латинських, а в нас, холопiв твоiх, перекладача немае».

Теоретично молодий попович мав змогу пiти й до козакiв, хоча ця перспектива могла привабити його хiба що з романтичних мiркувань. Дитинство Самойловича припало на епоху повстань проти польськоi влади – останнi з них вирували у 1637—1638 pp. – i наступний за тим перiод так званого «золотого спокою», коли соцiальне й релiгiйне гноблення украiнцiв у Речi Посполитiй досягло апогею.

Становище Украiни круто змiнилося в 1648 p., коли початок нацiонально-визвольноi вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького принiс iз собою довгоочiкувану волю, але разом з тим i тривалий неспокiй, цiлковиту нестабiльнiсть (не кажучи вже про те, що сталося з поляками та евреями). Вiйна вiд самого початку набула мiжнародноi значущостi: Хмельницький був змушений вдатися до допомоги татар, а згодом у протистояння втяглися Росiя, Османська iмперiя тощо.

Запеклi боi, що охопили Украiну, змусили родину Самойловичiв переiхати якнайдалi на схiд, на Лiвобережжя. Коли це вiдбулося, точно невiдомо – з бiльшою або меншою певнiстю можна стверджувати, що не пiзнiше 1654 р. Іван на той час уже мав закiнчити навчання в Киево-Могилянськiй колегii. Поселилися вони у Красному Колядинi, селi на закрутi Ромна, кiлометрiв за тридцять пiвденнiше Конотопа, – воно належало тодi до Прилуцького полку (а не до Чернiгiвського, як iнодi зазначають). Помилковими слiд вважати й твердження славетних iсторикiв С. Соловйова та М. Костомарова про те, що Самойловичi знайшли притулок у якомусь невiдомому Старому Колядинi. Не треба дивуватися неузгодженостi iсторичних вiдомостей: iнформацiя про ту епоху, добута з iсторичноi лiтератури, мiстить досить багато суперечностей, тому в якихось випадках варто наводити рiзнi версii – аби не помилитися. Родина Самiйла Самойловича, як майже всi родини тих часiв, була багатодiтною. Вважаеться, що Іван мав трьох братiв: Василя, Мартина й Тимофiя (Тимоша), якi пiшли стопами батька – Василь займав парафiю у Лебединi, а Тимiш – у Ромнi (райцентри сучасноi Сумськоi областi, останнiй тепер називаеться Ромнами). По смертi Тимоша (у 70-х або на початку 80-х pp. XVII ст.) його заступив Мартин.

Про сестер Самойловича знаемо вкрай мало. Вiдомо, що Зиновiя вийшла замiж за якогось Василя, котрого в одному росiйськомовному документi названо Софроновим, тобто сином Софрона. Прiзвища вiн не мав, як багато хто в ту епоху, а по батьковi людей не надто високого становища (навiть дворян) у росiян було заведено називати без суфiкса -ич – можна згадати, як рекомендувалися Хлестакову два вiдомi персонажi: «Петро Іванiв син Добчинський» та «Петро Іванiв син Бобчинський».

Цей Василь був заможним землевласником i мешкав на околицях Лебедина. У iхньому шлюбi з Зиновiею народилося щонайменше трое дiтей: Марiя, Юхимiя й Михайло. Середульша близько 1680 р. вийшла замiж за вiдомого нам Павла Полуботка, майбутнього наступника гетьмана Скоропадського – це той Полуботок, що загинув у петербурзьких казематах i лишив по собi легенду про золото в британському банку. Сама Юхимiя вмерла ранiше за чоловiка, у 1717 р. Михайло (вiдомий як Галицький або Гадяцький) теж зiграв певну роль в украiнськiй iсторii.

Зазвичай це вiдгалуження роду Самойловичiв уважають дiтьми згаданого вище Василя, лебединського протопопа, але таку версiю слiд визнати помилковою, бо, як довела Л. П. Сапухiна, Софроновим вiн аж нiяк не мiг бути.



Новий перiод украiнськоi iсторii дав Івану Самойловичу змогу досить рiзко змiнити прiоритети, вiдмовитися вiд кар'ери священнослужителя – припустiмо, що така можливiсть щонайменше розглядалася, – i стати козаком. Утiм, про життя поповича за Богдана Хмельницького i його безпосереднiх наступникiв майже нiчого не вiдомо (хiба тiльки те, що через Красний Колядин саме в ту пору проiжджало росiйське посольство, яке прямувало на Переяславську раду). Не можна виключити й того, що молодий попович не цурався й купецького промислу.

Однiею з вирiшальних подiй у його життi став шлюб. У 50-х pp. XVII ст. (точну дату встановити навряд чи можливо) Самойлович побрався з Марiею Голуб, дочкою Івана Григоровича Голуба-Багатого. В 1660 р. у них народився первiсток Семен. Цей шлюб не лише подарував Івану трьох синiв i двох дочок (Семена, Григорiя, Якова, Параску й Анастасiю), але й дозволив йому ввiйти до кола впливовоi лiвобережноi старшини – шурин молодого Самойловича був одружений з онукою Петра Забiли, на початку 60-х – генерального суддi. Зiграв деяку роль у кар'ерi поповича i впливовий у Прилуцькому полку рiд Горленкiв (який за гетьманування Брюховецького очолив Лазар Горленко).

Слiд нагадати, у який час Самойлович робив першi кроки на шляху, що привiв його до гетьманськоi булави. У 50-х роках XVII ст. в Украiнi тривала вiйна. Намiр Богдана Хмельницького досягнути незалежностi при формальному протекторатi Росii не здiйснився. Рiч Посполита у 1655—1656 pp., пiсля того як вiйну з нею почала ще й Швецiя, опинилася на межi зникнення. Проте Москва повелася зовсiм не так, як сподiвався гетьман. По-перше, у Хмельницького виник конфлiкт iз царем через контроль над звiльненими вiд полякiв украiнськими й бiлоруськими землями. По-друге, що важливiше, Олексiй Михайлович, замiсть виконати негласнi союзнi зобов'язання щодо вiйни проти полякiв, дозволив Афанасiю Ордину-Нащокiну втягнути себе в авантюру – вiйну зi Швецiею, заради чого Росiя пiшла на перемир'я i союз iз Рiччю Посполитою. Ця змiна зовнiшньополiтичного вектора не принесла Росii, врештi, нiякоi користi, але дала Польщi можливiсть вiдновити сили й повернути зайнятi шведами землi. Новi союзники не забарилися з «подякою» – у 1658 р. шведи й поляки уклали мир i союз уже проти Росii. Зрештою, при пiдписаннi у 1661 р. Кардiського миру зi Швецiею Росiя мусила вiдмовитися вiд своiх завоювань та погодитися на довоеннi кордони. Утрачено було й можливiсть перемогти Рiч Посполиту. Наприкiнцi 1660 р. армiя Василя Шереметьева була вщент розгромлена пiд Чудновом (у сучаснiй Житомирськiй областi), пiсля чого Росiя ризикувала втратити всi своi здобутки на обох берегах Днiпра. Як вiдомо, зрештою це призвело до Андрусiвського перемир'я 1667 p., яке закрiпило розподiл Украiни на росiйську й польську частини. Москвi навiть довелося погодитися на повернення Киева королю (ця умова, втiм, лишилася на паперi).

Усi вищезгаданi подii визначали суперечливу полiтику всiх украiнських гетьманiв того часу. Першим змiнити таке становище намагався Богдан Хмельницький, який в останнiй рiк життя прагнув створити союз iз Швецiею й балканськими князiвствами (Трансiльванiею, Молдовою, Валахiею) проти Росii й Польщi, але зазнав невдачi. Іван Виговський у 1658 р., за iнших обставин, уклав iз Рiччю Посполитою (до якоi завжди був схильний) Гадяцький договiр i виступив разом з поляками й кримськими татарами проти царя, що призвело до поразки росiян у битвi пiд Конотопом улiтку 1659 р. Дворянська кiннота зазнала дуже тяжких утрат (на думку С. М. Соловйова), але внаслiдок того що в Украiнi вирувала громадянська вiйна (на боцi Москви билися козацькi провiдники Мартин Пушкар, Іван Богун та Іван Сiрко), нiякоi користi Виговський з цього не мав i незабаром був змушений вiдмовитися вiд влади. У 1658—1660 pp. стався розкол Украiни, не так географiчний, як суспiльно-полiтичний – залежно вiд орiентацii на Росiю чи проти неi, що досить швидко, вiдповiдно до географii, перетворився на подiл на Лiвобережну й Правобережну Украiну. Син славного батька, Юрiй Хмельницький, у 1660 р. перейшов на бiк полякiв i уклав з ними Слободищенський договiр, що спричинився до згаданоi поразки росiйськоi армii пiд Чудновом. На початку 1663 р. гетьман зрiкся влади, передавши булаву Павловi Тетерi, якого в 1665 р. змiнив Петро Дорошенко.

На Лiвобережжi, яке залишилося пiд владою царя, наказним гетьманом (виконувачем обов'язкiв) став Яким Сомко, шурин Богдана Хмельницького, який три роки боровся за владу з iншим козацьким вождем, Василем Золотаренком. Скiнчилася ця iсторiя в червнi 1663 р. на чорнiй (тобто загальновiйськовiй) радi в Нiжинi – тiй самiй, котру Пантелеймон Кулiш описав у вiдомому романi. Гетьманом, через iнтриги й доноси, обрали запорозького кошового Івана Брюховецького, а Сомка й Золотаренка стратили.

Полiтичне протистояння супроводжувалося й церковним. Як вiдомо, православна Украiна тодi перебувала пiд омофором константинопольського патрiарха, а iдея набуття пiдданства московського викликала спротив бiльшостi архiереiв. Розкол Украiни заплутав i без того складнi церковнi справи. Киiвський митрополит Дiонiсiй Балабан пiдтримав Івана Виговського й розiрвав вiдносини з Москвою. Пiсля його смертi в 1663 р. з'явилися вiдразу два митрополити – Антонiй Вiнницький, пiдтриманий поляками, та Йосип Нелюбович-Тукальський, однодумець гетьмана Дорошенка. Натомiсть Росiя, яка володiла Киевом i Лiвобережжям, мала власних фаворитiв. Спочатку мiсцеблюстителем Киiвськоi митрополii став чернiгiвський архiепископ Лазар Баранович. Але Барановича в Москвi не дуже полюбляли – надто вiн був самостiйний, – тому незабаром передали цей сан нiжинському протопопу Мефодiю (Максиму Филимоновичу), якого в 1661 р. спецiально висвятили на епископа.



Внутрiшньополiтична iсторiя Лiвобережжя 60—80-х pp. XVII ст. розгорталася як боротьба кiлькох угруповань старшини, iз залученням внутрiшнiх i зовнiшнiх ресурсiв (доноси в Москву були звичною справою), супроводжувана частими вiдставками, засланнями та навiть стратами. Козаки об'еднувалися на пiдставi родинних зв'язкiв, соцiального (серед старшини було багато вихiдцiв iз дрiбноi, але гордовитоi шляхти) або географiчного походження (особливо видiлялися запорожцi). Зрозумiло, що за таких обставин кар'еру робили або видатнi полководцi, яким був, наприклад, Іван Сiрко, або люди розумнi й пiдступнi, як-от його антипод – Іван Самойлович.

З перших звiсток про службу Самойловича у Вiйську Запорозькому[1 - Вiйсько Запорозьке – офiцiйна назва гетьманськоi держави, хоча Запорожжя входило в нього як автономiя, а столицею була не Сiч. Інодi, щоб вiдрiзнити гетьманських козакiв вiд сiчових, перших називали «Вiйськом Запорозьким городовим». – Прим. автора.] вiдомо, що вiн певний час був сотенним писарем у Красному Колядинi. Найпевнiше, мова йде про початок 60-х рокiв, коли Украiну вже подiлили надвое. Однак полiтична межа, що пролягла по Днiпру, аж нiяк не була нездоланна – i громадянська вiйна не вщухала. Так, у сiчнi 1662 р. кримськi татари пройшли (мабуть, Лiвобережжям) майже до Брянська. Улiтку того ж року козаки Юрiя Хмельницького за допомогою полякiв ледь не захопили Переяслав i Кременчук.

Для поповича з Ходоркова щасливi часи настали за гетьмана Брюховецького, при якому всюди верховодили запорожцi. Самойлович одержав чин значкового товариша i почав доволi швидко просуватися вгору. Значковi товаришi, офiцери рангом нижче сотникiв, вiдали малими полковими прапорами («значками», мовою того часу) i пiдпорядковувалися безпосередньо полковникам. У полку iх бувало тридцятеро чи навiть бiльше.

На щастя Самойловича, його помiтив генеральний писар Степан Потребич-Гречаний. За сприяння цiеi впливовоi людини вiн одержав сотницьку посаду у Веприку (пiвнiч сучасноi Полтавськоi областi), мiстечку, що належало до Зiнькiвського полку (на початку 70-х pp. перейменованого в Гадяцький). Через багато рокiв Іван, уже гетьман, вiддячив старому Потребичу-Гречаному тим, що подарував йому село Римарiвку та уряд гадяцького полкового суддi (що його за якийсь час вiдiбрав).

Маемо вiдомостi про те, що в першi роки правлiння Брюховецького молодий попович iздив як гетьманський посланець до Москви – одвiз полонених для допиту керiвниковi Приказу таемних справ Дементiю Башмакову (дяку, боярам цар той приказ не довiрив) i одержав за це нагороду соболями на п'ять карбованцiв. У 1663 р. за допомогою того ж таки Потребича-Гречаного Самойлович на деякий час став наказним полковником Прилуцького полку, а пiсля того обiймав посаду сотника на своiй другiй батькiвщинi – у Красному Колядинi.

На цей час припадае остання спроба Речi Посполитоi повернути собi втраченi схiдноукраiнськi землi. Наприкiнцi 1663 р. величезне вiйсько на чолi з королем Яном Казимиром, у якому були й правобережнi козаки гетьмана Павла Тетерi, а також союзнi татари й нiмецькi найманцi, переправилося через Днiпро бiля Ржищева (кiлометрiв за 60 на пiвдень вiд Киева), – наведенням моста керував майбутнiй гетьман Михайло Ханенко, – й отаборилося поблизу Остра. У сiчнi наступного року, обходячи стороною добре укрiпленi мiста, ця армiя рушила на схiд. Пiсля запеклого штурму впала Лохвиця, Тетеря захопив Прилуки, але Гадяч, столиця Брюховецького, встояв пiд тиском правобережних козакiв.

Головна армiя пiд проводом Яна Казимира зазнала невдачi пiд Глуховом, бiля росiйського кордону – тритижнева облога цього мiста не принесла полякам нiчого, крiм значних втрат. Лiвобережнi козаки на чолi з Василем Дворецьким билися хоробро, а правобережнi – неохоче, через що в лютому й був розстрiляний iхнiй наказний гетьман Іван Богун, славетний полководець i товариш Хмельницького. На Правобережжi на противагу походу полякiв спалахнуло повстання, у якому найбiльшу вагу мали запорожцi Івана Сiрка. Урештi польському королю довелося безславно вiдступити.

Ян Казимир втратив чи не половину армii, але татари таки набрали багато ясиру, тобто полонених. Син герцога де Грамона, Антуан Шарль де Грамон, який воював на боцi полякiв, писав, що татари, повертаючись через Украiну в межi ханства, вбивали всiх людей, старших за шiстдесят рокiв, дорослих чоловiкiв продавали на галери, хлопчикiв залишали для втiх, жiнок – для продовження роду й подальшого продажу. Татарськi набiги на украiнськi землi у XVII ст. вiдбувалися чи не щороку.

Ясна рiч, сотник Прилуцького полку Самойлович не мiг лишатися осторонь цих подiй i був учасником оборони Лiвобережжя, у якiй, разом з козаками гетьмана Брюховецького, брали участь i росiйськi вiйська (серед них були й калмики) пiд командуванням князiв Григорiя Ромодановського i Якова Черкаського. У 1665 p., поступившись своею посадою Денисовi Сичу, Самойлович очолив полк з охочих козакiв, посланих гетьманом пiд Смоленськ на допомогу росiйським вiйськам. Утiм, серйозних бойових дiй того року вже не було: вiйна добiгала свого кiнця. Пiзнiше Самойлович опинився серед полковоi старшини вже Чернiгiвського полку (обiймав посади писаря, осавула й суддi), iнодi приймаючи командування як наказний полковник iз резиденцiею в Седневi (мiстечко на пiвнiчний схiд вiд Чернiгова).

Безпосереднiм начальником майбутнього правителя Украiни був наступний за Брюховецьким гетьман (i попередник Самойловича) – Дем'ян Ігнатович-Многогрiшний (його зазвичай називають просто Многогрiшним, однак дослiдники дiйшли висновку, що це скорiше прiзвисько). Коли у сiчнi 1668 р. Многогрiшного призначили генеральним осавулом, Самойлович з уряду полкового суддi перейшов на звiльнене мiсце чернiгiвського полковника. Разом вони керували й облогою Чернiгова, у якому засiв гарнiзон Андрiя Толстого. Сталося це пiд час повстання Брюховецького проти Росii, причини та перебiг якого потребують докладнiшоi розповiдi – це був один iз найважливiших епiзодiв у бiографii Івана Самойловича, вiн-бо дуже точно змальовуе обставини, за яких той жив.



Як типовий представник украiнськоi старшини, Іван Самойлович, хоча й робив кар'еру на Лiвобережнiй Украiнi, ставився до Росii з неприязню, будучи при тому нiяк не бiльшим прихильником Польщi. Противагою цим державам вiн вважав Туреччину й Кримське ханство. Проте, на вiдмiну вiд Петра Дорошенка, Самойлович не ризикував прямо виступати проти Росii та укладати союз iз «бусурманами», а лише намагався запобiгти остаточнiй перемозi будь-якоi з сусiднiх держав. Росiйського ж царя вiн прагнув якнайбiльше улестити, аби випросити в нього маетки чи iншi якiсь нагороди. Єдиним випадком, коли Самойлович вiдкрито виступив проти Росii, було повстання 1668 р. Тодi йому пощастило – непокора царю нiяк не позначилася на кар'ерi чернiгiвського полковника, незважаючи на те що вiн виявив, за словами Костомарова, «велику ворожнечу до росiян».




2


Пiд час поiздки до Москви восени 1665 р. Іван Брюховецький не лише посвоячився з тамтешньою знаттю, але й погодився на небаченi доти поступки Росii. Гетьман дозволив царським службовцям збирати податки з козакiв i мiщан, не заперечував проти збiльшення росiйських залог в украiнських мiстах до 11 тисяч чоловiк i цiлком вiдмовився вiд зовнiшнiх вiдносин з чужоземними державами. Ставши боярином, гетьман, що називав себе «найнижчою пiднiжкою царського престолу», просив навiть, щоб митрополита в Киiв призначав московський патрiарх. З останнiм, однак, не поспiшав сам Олексiй Михайлович, який не хотiв робити це без згоди константинопольського патрiарха. Наступного року почався перепис украiнських пiдданцiв царя для подальшого оподатковування. Цi заходи Брюховецького викликали загальне обурення на Лiвобережжi i навiть у запорожцiв, на яких вiн спирався. Кошовий Рог казав, що Украiнi потрiбен не боярин, а гетьман. Особливо страждали мiщани, якi мусили платити не лише царевi, але й старшинi (воевода Шереметьев писав, що гетьман здирае побори з мешканцiв Киева) – бувало, що простi люди чинили збройний опiр податкiвцям.

Багато нарiкань викликало й поводження росiян в Украiнi. Так, украiнцi скаржилися на князя Волконського, полтавського воеводу, – за зведення козакiв до мiщанського стану, за образи й побоi. За свiдченнями очевидцiв, досить часто росiйськi службовцi iздили по селах п'яними й збирали з мiсцевих мешканцiв хабарi. Старшину дратувало те, що царськi воеводи розпоряджалися артилерiею Вiйська Запорозького неначе власною.

Посварився з гетьманом i його колишнiй палкий прихильник Мефодiй, епископ Мстиславський й Оршанський, який у той час був управителем Киiвськоi митрополii, тобто головним православним архiереем на Лiвобережжi. Взагалi, Брюховецький, колишнiй слуга Богдана Хмельницького, вирiзнявся серед iнших провiдникiв користолюбством, воювати не любив (за це на нього навiть писали доноси в Москву), але натомiсть буквально полював на вiдьом, – ходили чутки, що в його дружини трапився викидень саме через вiдьомськi пiдступи. Гетьман страхався власних пiдданих, ще бiльше – правобережного суперника, Петра Дорошенка. Єдину помiч у боротьбi проти ворогiв вiн бачив у Росii.

У сiчнi 1667 р. було укладено Андрусiвське перемир'я. Афанасiй Ордин-Нащокiн, найзначнiший росiйський державний дiяч тiеi епохи, прагнув припинити вiйну, тому пiшов на величезнi поступки полякам – вiддав iм усе Правобережжя й навiть погодився на те, щоб через два роки росiяни пiшли з Киева. Запорожжя, згiдно з угодою, пiдлягало спiльному керуванню Москви та Варшави.

По всiй Украiнi люди страшенно обурилися таким поворотом подiй. Дем'ян Ігнатович (майбутнiй гетьман) навiть за володарювання росiян погрожував перейти разом зi своiми пiдлеглими в пiдданство до якого-небудь iншого монарха. Брюховецький, боячись повстання, знову просив у росiйського уряду, щоб киiвського митрополита призначав московський патрiарх, i обвинувачував деяких пiдлеглих (наприклад, нiжинського полковника Матвiя Гвинтовку) у зрадi. Цiкаво, що в присутностi царського посланця колишнiй кошовий казав, що Сiч серйозно загрожуе миру в Украiнi. Це протистояння Гетьманщини та Запорожжя тривало i за Многогрiшного, i за Самойловича, i за Мазепи.



У цей час росiйський уряд намагався умовляннями пiдкорити Правобережну Украiну, з провiдниками якоi ворогував уже багато рокiв. Перемир'я з Рiччю Посполитою не призвело до закiнчення бойових дiй, бо Дорошенко, розправившись спочатку з проросiйським суперником на Правобережжi, брацлавським полковником Василем Дроздом, у 1666 р. вийшов з-пiд польськоi протекцii, за пiдтримки туркiв i татар почав проти Речi Посполитоi вiдкриту вiйну i наприкiнцi того ж року оволодiв майже всiм Правобережжям.

Ця вiйна становила безпосередню загрозу й для Киева. Так, у серпнi 1667 р. татарська орда грабувала околицi Киева, але була вiдбита. Татари знову заходили й на Лiвобережжя. Киево-Печерський архiмандрит Інокентiй Гiзель благав Дорошенка вiдiйти вiд бусурман i пiдкоритися християнському володаревi. Про те ж писав йому i росiйський урядник Петpo Шереметьев. Цар заради цього вiдпустив з полону старшого брата гетьмана Дорошенка, Григорiя, за що чигиринський гетьман надiслав царевi вдячну грамоту, хоча змiнювати сюзерена не поспiшав: вiн був невдоволений тим, як поляки й росiяни ставилися до Украiни.

Пiсля того як до Петра Дорошенка приiхав його брат Григорiй, гетьман, а також невизнаний у Москвi киiвський митрополит Йосип Тукальський та сумнозвiсний гетьманич Юрiй Хмельницький, на той час чернець Гедеон, обiцяли царським воеводам повiдомляти про все в Украiнi, що може бути для них цiкавим. Але намiри в них були дещо iнакшi. Шереметьев не шкодував подарункiв, аби тiльки улестити Дорошенка. Ордин-Нащокiн вiдправив до правобережного гетьмана стряпчого Тяпкiна, щоб той допомiг схилити гетьмана до царя. Тяпкiн писав, що Тукальський умовляе Дорошенка пiддатися Москвi, розраховуючи повернутися в Киiв, що епископ Мефодiй та Іван Брюховецький не хочуть цього примирення, а простий народ по обидва боки Днiпра шануе Дорошенка, Тукальського й Гiзеля, а росiян лише побоюеться, але не любить. Дорошенко готовий був погодитися на пiдданство Росii за умови недопущення в Украiну росiйських воевод i збирачiв податкiв та збереження всiх прав i привiлеiв. Ведучи переговори iз царськими вельможами, Дорошенко пiдозрював змову Росii з Польщею проти украiнцiв. При цьому, натякаючи царевi на те, що вiн хотiв би стати гетьманом усiеi Украiни, Дорошенко, разом з митрополитом Тукальським, пiдбурював Брюховецького повстати проти росiйськоi влади.

Про антиросiйськi настроi запорозьких козакiв Брюховецький доносив царю небезпiдставно. У квiтнi 1667 р. стольник Ладиженський iхав у Крим з посланцями хана. По дорозi до них пристали запорожцi, якi вбили татар, пограбували iх i зникли. На Сiчi Ладиженський вимагав вiд кошового знайти розбiйникiв, а його провести до кримських володiнь. Кошовий Рог ухилявся вiд дiй, тому що пiдозрював, що стольник – посланник Ордина-Нащокiна i iде до хана з недобрими намiрами. Урештi в Ладиженського вiдiбрали все, що при ньому було, i тримали на Сiчi силомiць. Незабаром запорожцi змiстили кошового Рога, вибрали замiсть нього Остапа Васютенка й звiльнили полоненого з його людьми. Але не встиг Ладиженський у супроводi нового кошового вiд'iхати вiд Сiчi, як його наздогнали козаки, всiх росiян пограбували й убили. Вiдомо, що запорожцi мали намiр укласти союз iз Дорошенком i пiти на Лiвобережжя, щоб вигнати звiдти росiйських збирачiв податкiв. Полтавський полковник Григорiй Витязенко, здавалося, готовий був iх пiдтримати.

Зваживши все, Брюховецький вiдправив на Сiч осавула Федора Донця. Зiбралася рада, козаки показали посланцевi папери Ладиженського й почали кричати: «Дивiться, що написано: московський государ з королем польським, iз царем турецьким i з ханом кримським замирився, а для чого? Для того щоб Запорожжя знести. Тому ми Ладиженського й потопили!» Зрештою кошовий Васютенко написав гетьмановi, що вбивць треба простити. Брюховецький побоювався об'еднання Запорожжя iз кримським ханом i з Дорошенком, тому не заперечував.

Союзу Росii й Польщi проти козакiв лякалися як у Чигиринi й на Запорожжi, так i в Гадячi. Москва справдi була вкрай роздратована вбивством Ладиженського та станом справ у всiй Украiнi. Ходили чутки, що до Киева мае приiхати цар iз великим почтом i що пiд цим приводом Ордин-Нащокiн збирае цiлу армiю для карального походу на козацькi землi. Це пiдтверджувалося тим, що Брюховецький одержав указiвку готувати квартири для росiйських воякiв. Посланець гетьмана, повернувшись iз Москви, розповiдав, начебто Ордин-Нащокiн простився з ним словами: «Пора вже вас до Бога вiдпускати!» Боярин, як прихильник абсолютноi влади, справдi був ворогом козачоi вольницi.

Єпископ Мефодiй Филимонович, який у той час ворогував iз гетьманом Брюховецьким, узимку 1667 р. довго мешкав у Москвi й зумiв налаштувати проти себе царя Олексiя Михайловича, зокрема й тим, що його сварка з гетьманом суперечила росiйським iнтересам. Подiяли i доноси Брюховецького. Зрештою Мефодiй повернувся додому розлючений. Але гетьман таки виконав наказ царя помиритися з Мефодiем. У Смiлу, маеток Киево-Печерськоi лаври, надiйшло запрошення архiмандриту Інокентiю Гiзелю приiхати до Гадяча. Брюховецький обiцяв скасувати побори з монастирських володiнь i просив архiмандрита помирити його з Мефодiем. Але той сам приiхав до гетьмана, й незабаром дочку епископа посватали за гетьманського небожа. Мефодiй подiлився тодi своiми думками про те, що Москва готуе якесь лихо для Украiни, i запевнив, що Ордин-Нащокiн пiде на Украiну з вiйськом, щоб усе розорити. Потiм епископ поiхав до рiдного Нiжина i там прилюдно лаяв московську знать i взагалi московськi звичаi. Написав епископ про цi чутки й у Москву (що спростовуе думку росiйських iсторикiв про його особисту образу на царя й засвiдчуе щире бажання врятувати Украiну вiд чергового лиха), запевняючи, що серед народу пануе сум'яття. До Мефодiя вiдправили стрiлецького голову Лопатiна зi спростуванням плiток про вiйну. Лопатiн запевняв, що цар збираеться до Киева, щоб уклонитися святиням, а Ордин-Нащокiн iде вперед, як це здавна заведено, щоб усе пiдготувати. Але Мефодiй не йняв вiри й писав Брюховецькому: «…йдеться не про ремiнець, а про цiлу шкуру нашу» – i радив бути напоготовi, привертати до себе запорожцiв i працювати на те, щоб у мiстах було якнайбiльше козакiв i якнайменше росiян.



Отже, за таких обставин Брюховецький зважився на повстання проти царя. У гетьмана на це були й вагомiшi пiдстави, нiж попередження Мефодiя Филимоновича, – насамперед усезагальна ненависть до росiйських воевод i податкiвцiв, що переходила i на самого гетьмана як на винуватця цих негараздiв. Свою роль у цьому вiдiграли й правобережнi володарi. Тукальський обiцяв Брюховецькому (найпевнiше, свiдомо обманюючи його), що Дорошенко поступиться булавою, варто лише Брюховецькому вигнати з Украiни росiян i перейти на бiк туркiв. Сам Дорошенко повiдомляв, що до нього приiжджав Тяпкiн з обiцянкою дати лiвобережне гетьманство.

Брюховецький зрозумiв, що через свою проросiйську позицiю опинився мiж молотом i ковадлом – ненавистю украiнцiв i московськими iнтригами. Прагнучи вирватися з тяжкого становища, вiн пiшов на повстання, сподiваючись заслужити цим прихильнiсть козакiв i ввiйти в Чигирин гетьманом обох бокiв Днiпра.



Заворушення на Лiвобережжi вiдомi вже наприкiнцi 1667 р. Украiнцi вiдмовлялися сплачувати будь-якi податки, нападали на росiйських службовцiв i воякiв. У сiчнi 1668 р. на таемну нараду в Гадячi зiбралися полковники: чернiгiвський (щойно призначений) – Іван Самойлович, нiжинський – Артем Мартинович, полтавський – Костянтин Кублицький, переяславський – Родiон Райча-Думитрашко (серб, який за рiк або два перед тим приiхав на Лiвобережжя iз загоном волоських найманцiв), миргородський – Григорiй Постоленко-Потiшний, прилуцький – Лазар Горленко, киiвський – Василь Дворецький. Були присутнi також генеральнi суддi Петро Забiла й Павло Животовський та генеральний писар Федiр Криницький.

Коли Брюховецький розповiв про свiй намiр почати повстання, старшина спочатку не йняла йому вiри, пiдозрюючи, що гетьман iх просто перевiряе. Брюховецький мусив цiлувати хрест, тодi й iншi присягнули йому, клянучись бути з ним у згодi й зберiгати змову в таемницi. Цей епiзод добре iлюструе загальну атмосферу недовiри й iнтриг, що панувала на Гетьманщинi, особливо з огляду на обставини загибелi Брюховецького й на те, що Горленко незабаром розповiв про змову нiжинському протопопу Семену Адамовичу, а той, у свою чергу, – воеводi Івану Ржевському. Але росiяни поставилися до його попередження досить легковажно. Тодi ж, наприкiнцi сiчня, у Чигиринi на раду зiбралися Дорошенко, митрополит Тукальський, Юрiй Хмельницький, кримськi посли, посли вiд запорожцiв, вiд Мефодiя й Брюховецького. На радi було ухвалено рiшення об'еднати Украiну, ввiйти в союз iз турецьким султаном i кримським ханом i почати вiйну з Росiею. Татари не забарилися з допомогою.

Тим часом на Лiвобережжi спалахнуло повстання. 25 або 29 сiчня[2 - Всi дати наводяться за старим стилем. – Прим. автора.] генеральний осавул Дем'ян Ігнатович i полковник Іван Самойлович обложили в Чернiговi, за пiдтримки козакiв i мiщан, воеводу Андрiя Толстого (це прадiд прадiда Льва Толстого). Цитадель, у якiй засiло бiля восьмисот росiян, окопали шанцями. 1 лютого до воеводи прийшов якийсь пiп з пропозицiею вiд Самойловича покинути мiсто. Вiн сказав, що гетьман Брюховецький з усiею Украiною вiдiйшов вiд царя, присягнув кримському хану й Дорошенку. У вiдповiдь Толстой зробив вилазку i, як розповiдав його гонець, запалив посад, завдав козакам iстотних втрат i захопив прапор.

У Новгородi-Сiверському з 4 лютого в облозi опинився воевода Ісай Квашнiн. Полковник Олександр Урбанович умовляв його пiти з мiста. Квашнiн уперто тримався, а на останню пропозицiю вiдповiв тим, що велiв стратити парламентерiв. Розлюченi украiнцi пiшли на приступ i взяли мiсто. Воевода, вбивши декiлькох козакiв, загинув сам.

8 лютого 1668 р. сам Брюховецький у Гадячi наказав воеводi Огарьову забиратися з мiста з усiма своiми пiдлеглими, яких було близько двохсот. При виходi з Гадяча на них накинулися козаки й майже всiх перебили або взяли в полон. Над дружиною воеводи жорстоко познущалися й вiддали потiм до монастиря. Як запевняли очевидцi, у Новгородi-Сiверському Квашнiн, щоб завадити такiй нарузi, перед смертю намагався зарубати свою дружину, але удар виявився невдалим.

Брюховецький розсилав листи по iнших мiстах, закликаючи приеднуватися до повстання. Вiдправив листа вiн i на Дон: у листi дорiкав московським боярам за злочинну змову з поляками проти украiнських i донських козакiв. Донськi козаки не вiдповiли на заклик Брюховецького, бо багато з них пiшли пiд проводом Степана Разiна на схiд, але украiнське козацтво виступило проти Росii майже повнiстю.

16 лютого Толстому в Чернiгiв передали грамоту вiд гетьмана. Той писав, що всi козаки Вiйська Запорозького i всi украiнцi мають намiр вигнати iз усiх мiст царських воякiв за завданi образи. Брюховецький пропонував росiянам добровiльно пiти з Чернiгова, за прикладом воевод – гадяцького, полтавського й миргородського. Толстой вiдмовився.

Незважаючи на те що росiянам не вистачало харчiв, облога чернiгiвськоi цитаделi тривала вiсiм мiсяцiв. Самойлович волiв не ходити на приступ, а обстрiлювати супротивника, що не завдавало тому великих втрат. Цiкаво, що в 1677 p., пiд час Росiйсько-турецькоi вiйни, коли Самойлович разом з Ромодановським командував об'еднаним росiйсько-украiнським вiйськом пiд Чигирином, з ним служив той самий Толстой, при якому, як i пiд час облоги Чернiгова, перебував син, вiдомий Петро Толстой.

Отже, пiсля боiв у лютому 1668 р. у полонi опинилися воеводи: сосницький Лихачов, прилуцький Загрязький, батуринський Клокачов, глухiвський Кологривов. Князь Ігнатiй Волконський загинув, коли Стародуб, де стояв його гарнiзон, взяли запорозькi полковники Соха й Борона. З Полтави, Лубен i Миргорода воевод вигнали без опору.

Росiйськi залоги Переяслава й Нiжина витримали натиск, бiльш того, Шереметьев не злякався вiдправити до Остра з Киева частину своiх сил, завдяки чому мiсто встояло перед козаками полковника Василя Дворецького. Але становище самого Шереметьева було незавидним. Вiн писав у Москву про те, що запасiв надовго не вистачить i що вiн зi страхом чекае на Дорошенка й татар.

На початку березня повстання перекинулося й на Слобiдську Украiну, зокрема виступив Змiiвський полк на чолi з Іваном Сiрком. Сiрко невдало спробував захопити Харкiв, бився проти росiян пiд Охтиркою i десь до осенi опинився вже в Чигиринi.

Рiч Посполита обiцяла допомогти царевi в боротьбi проти козакiв, але нiяких заходiв не вжила. Однак Росiя й власними силами нанесла контрудар Брюховецькому У квiтнi князь Костянтин Щербатий та Іван Лихарев здобули перемогу пiд Почепом, у червнi – пiд Новгородом-Сiверським. Князь Григорiй Ромодановський обложив значнi украiнськi сили в Котельвi й Опiшнi, мiстечках за пiвсотнi кiлометрiв на пiвнiч вiд Полтави.

Тим часом Брюховецькому було не до вiйни. На Лiвобережжi його зненавидiли за те, що з початком повстання вiн дав повну волю запорожцям. Тому полковники схiдноi сторони Днiпра не могли дочекатися Дорошенка. А пiсля того як Брюховецький у своему полюваннi на вiдьом дiйшов до того, що наказав спалити заживо гадяцьку полковницю Гостру, вiд нього вiдвернулися i майже всi запорожцi.

Дорошенко з Тукальським запропонували Брюховецькому привезти свою булаву до Чигирина й визнати владу правобережного гетьмана, а собi взяти Гадяч iз передмiстями. Брюховецький розлютився, розiрвав стосунки з ними i наказав ув'язнювати правобережних козакiв. Розумiючи, в якому скрутному становищi вiн опинився, гетьман вiдправив у Туреччину послами Гамалею, Лавринка й Безпалого. Потребича-Гречаного з тiею ж метою вiн послав до Криму. 2 квiтня посли приiхали до Адрiанополя, де мешкав тодi Мехмет IV, i просили прийняти всiх украiнцiв у вiчне пiдданство султана на таких умовах: не брати нiяких поборiв i оберiгати вiд царя московського та вiд короля польського. Брюховецький мав стати киiвським князем. Султан погодився, i невдовзi до Гадяча прибули кримськi татари для складання присяги. Новий пiдданець султана подарував iм сiм тисяч червоних, а вождю, Челiбею, – карету з кiньми й килимами та двох дiвок.

Ближче до лiта Брюховецький разом iз татарами виступив у похiд проти Росii й зупинився пiд Диканькою, очiкуючи лiвобережних полковникiв. Але замiсть них вiн дочекався вiйська Петра Дорошенка, якого по всьому Лiвобережжю зустрiчали наче короля. Майже вся старшина, разом iз полковником Самойловичем, не вважала за потрiбне заступатися за свого очiльника (пiдтримали його лише Василь Дворецький та епископ Мефодiй, яких Дорошенко за це наказав ув'язнити). Брюховецький звернувся по допомогу до татар, але вони не бажали втручатися в козацькi справи.

Спочатку Дорошенко надiслав до суперника десятьох сотникiв iз пропозицiею вiддати булаву добровiльно. Той наказав закувати iх у кайдани й вiдiслав до Гадяча. 8 червня, коли з'едналися полки з обох бокiв Днiпра, почалася чорна рада. Козаки ухвалили привести силою Брюховецького на суд правобережного гетьмана до Сербинськоi Могили.

За колишнiм боярином послали якогось сотника з козаками. Захистити Брюховецького намагався запорозький полковник Іван Чугуй, единий, хто з ним доти залишався. Але один у полi не воiн – Брюховецького схопили й потягли на розправу. Дорошенко, сидячи на конi, запитав суперника, навiщо той уперто не вiддавав булаву, але не домiгся у вiдповiдь анi слова. Тодi Дорошенко дав знак рукою, й Брюховецького розшматували. Разом з ним убили ще кiлькох запорожцiв, серед них уже згаданого вище Івана Соху. Чугуй урятувався (i трохи не пiдбив козакiв на бунт проти самого Дорошенка). Тiло переможець розпорядився поховати в Гадячi, у Богоявленськiй церквi, збудованiй загиблим гетьманом, а вдову Дарину Брюховецьку з дочкою вiдвезли в Чигирин, де вони довго перебували в полонi.

До речi, у 80-х pp. з дочкою колишнього гетьмана побрався Григорiй Самойлович. Брюховецького, як уже згадувалося, у 1665 р. за великi послуги Росii цар зробив боярином i надав дозвiл одружитися з князiвною Дариною Довгорукою, чия тiтка, Марiя Милославська, була дружиною самого царя. Утiм, за iншими вiдомостями, набагато вiрогiднiшими, колишнiй слуга Богдана Хмельницького одружився з Дариною Ісканською, пасербицею князя Долгорукого й племiнницею стрiлецького голови Івана Єлагiна.



Отже, Украiна на якийсь час об'едналася пiд владою Петра Дорошенка. Армiя Ромодановського вiдступила з-пiд Котельви на пiвнiч, до Путивля. Утiм, гетьман з якихось причин не переслiдував росiян, а повернувся назад до Чигирина з багатою здобиччю (вiн захопив серед iншого 110 гармат) – як часто пишуть, через плiтки про невiрнiсть своеi дружини, хоча насправдi вiн мав серйознiшу пiдставу, а саме розгром Паволоцького полку у боях iз поляками пiд Бiлою Церквою. Незабаром запорозькi козаки, якi втратили пiсля загибелi Брюховецького вплив на украiнськi справи, проголосили за пiдтримки татар нового гетьмана – молодого Петра Суховiя, – так що в Петра Дорофiйовича додалося турбот.

На Лiвобережжi Дорошенко призначив наказним гетьманом Дем'яна Ігнатовича, який, замiсть того щоб оборонятися вiд росiйських вiйськ, доволi швидко вирiшив перейти на iхнiй бiк i спокутувати свою провину в царя. Так почався наступний етап у кар'ерi найближчого соратника нового керiвника Лiвобережжя – Івана Самойловича, якому цi подii дали змогу впритул наблизитися до гетьманськоi булави.




3


Внаслiдок повстання Брюховецького Росiя втратила 48 мiст i мiстечок i зазнала величезних збиткiв. Але не встиг Дорошенко покинути Лiвобережжя, як московська влада вiдновилася там так само швидко, як у 1658—1660 pp.

Князь Григорiй Ромодановський зiбрав велике вiйсько й почав наступ. Наказний гетьман Дем'ян Ігнатович-Многогрiшний послав був до Дорошенка по допомогу, але той наказав захищатися власними силами. Але, пiсля того як Ромодановський визволив росiйську залогу Нiжина (разом з тим спаливши все мiсто) i майже вибив украiнцiв з Чернiгова, Многогрiшний разом iз соратниками, у тому числi з чернiгiвським полковником Самойловичем, прийшов до думки, що опiр не мае сенсу. Замiсть цього вони почали з росiйським воеводою перемовини щодо повернення до росiйського пiдданства.

Посередниками мiж украiнцями й росiянами виступили декiлька козакiв зi старшин, що були в неласцi у Брюховецького, а також православнi iерархи. Колишнiй нiжинський полковник Матвiй Гвинтовка сидiв у Гадячi пiд арештом, пiсля того як у 1666 р. замiсть нього полковником був призначений Артем Мартинович. З початком повстання Гвинтовку перевели до Нiжина, а пiсля вбивства гетьмана звiльнили. У Веприку звiльнили з ув'язнення колишнього осавула того ж таки нiжинського полку Василя Ігнатовича-Шумейка, брата Дем'яна, який сидiв у в'язницi за побиття власноi дружини до смертi (пiзнiше вiн благав простити йому це вбивство й дозволити одружитися знову в александрiйського патрiарха i чернiгiвського архiепископа й одержав iхню згоду, за що подарував обом iерархам по коню).

Гвинтовка й Ігнатович поiхали до наказного гетьмана, щоб переконати його повернутися пiд царське берло. До них приеднався й стародубський полковник Петро Рославець (Рославченко). Многогрiшний погодився й дозволив iм iхати до Ромодановського. Пiсля переговорiв iз воеводою Гвинтовка й Шумейко прибули наприкiнцi жовтня 1668 р. до Москви в супроводi нiжинського протопопа Семена Адамовича, який пiд час повстання потерпав вiд людей Брюховецького. Посли оголосили, що Многогрiшний i Рославець просять у царя надiслати ласкаву грамоту, а в патрiарха московського – пробачити iм порушення присяги. Пiсля цього Ігнатович просив укладення нового договору на умовах, узгоджених iз Ромодановським. Наказний гетьман погоджувався на те, щоб на Сiверщинi розташувалося росiйське вiйсько, яке козаки зобов'язуються утримувати. Крiм того, украiнцi мали збирати фiксований обсяг податкiв до царськоi скарбницi, але без участi росiян, на власний розсуд. Ще Многогрiшний просив у жодному разi не повертати полякам Киiв.

А проте влада Дем'яна Ігнатовича й князя Ромодановського поширювалася лише на Сiверщину – Стародубський, Чернiгiвський i Нiжинський полки. Далi на пiвдень iшла боротьба прихильникiв Дорошенка та вже згаданого Суховiя, що виступив улiтку 1668 р. у похiд разом з кримськими татарами й пiдiйшов до Путивля. До нього пристали козаки пiвденних полкiв – Полтавського, Миргородського, Лубенського й Переяславського. Проте прилуцький полковник Іван Щербина не зрадив гетьмана обох сторiн Днiпра, тому, впустивши до себе в мiсто сотню татар, усiх перебив. На боцi Дорошенка залишався й Зiнькiвський полк.

Вiйсько на чолi з Андрiем Ромодановським, сином воеводи, виступило назустрiч Суховiю, але в жовтнi 1668 р. було вщент розгромлене пiд Гайвороном (кiлометрiв за десять на захiд вiд Красного Колядина, другоi батькiвщини Самойловича). Андрiй потрапив у полон до татар. Однак Суховiю доводилося брати до уваги ще й Григорiя Дорошенка, який стояв зi своiми козаками мiж Киевом i Чернiговом, запевняючи воеводу Шереметьева, що бажае воювати лише проти татар та iхнього союзника й бути слугою царевi. У той же час Григорiй обiцяв Суховiю союз, але потiм вiдрiкався вiд обiцянок. Зрештою Суховiй, постоявши в Ромнах i жорстоко пограбувавши околицi, з настанням зими пiшов воювати з Петром Дорошенком i був розбитий правобережними козаками пiд проводом Сiрка пiд Вiльховцем, за кiлька кiлометрiв на захiд вiд Богуслава.



Повернiмося до перемовин у Москвi. Активну участь у вiдновленнi царськоi влади в Украiнi брав чернiгiвський архiепископ Лазар Баранович, який завдяки повстанню Брюховецького дочекався падiння епископа Мефодiя, суперника в боротьбi за пост киiвського мiсцеблюстителя (Мефодiй, просидiвши рiк за гратами у Дорошенка, пробрався до Киева, але виявився нездатним переконати росiян у своiй непричетностi до «бунту»; помер близько 1689 р. у московському Новоспаському монастирi). Баранович, хоча й подiляв прагнення старшини зберегти самостiйнiсть у вiдносинах з Росiею та волiв залишатися пiд владою константинопольського патрiарха, але все ж таки переконував Ігнатовича пiддатися православному царевi, а самого Олексiя Михайловича благав не карати бунтiвникiв. Згаданий Семен Адамович ставився до Росii ще лояльнiше (разом з багатьма мiщанами, до яких вiн був близьким) i прагнув того, щоб росiйськi вiйська залишалися в украiнських мiстах, вбачаючи у воеводах противагу старшинськiй владi. Тому Олексiй Михайлович не поспiшав погоджуватися з наказним гетьманом i архiепископом. Барановичу вiн обiцяв пробачити «зрадникiв», але на натяки про скасування Московського договору 1665 р. вiдповiдав наказом надiслати в Москву не лише послiв вiд старшини, але й представникiв бiлого духiвництва, мiщан i навiть селян. Позицiя Адамовича дуже лютила Барановича й Многогрiшного.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/s-lunin/van-samoylovich/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Вiйсько Запорозьке – офiцiйна назва гетьманськоi держави, хоча Запорожжя входило в нього як автономiя, а столицею була не Сiч. Інодi, щоб вiдрiзнити гетьманських козакiв вiд сiчових, перших називали «Вiйськом Запорозьким городовим». – Прим. автора.




2


Всi дати наводяться за старим стилем. – Прим. автора.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения